Взаємозв’язок резильєнтності та самоставлення студентів-психологів в умовах війни

Abstract

У статті на основі здійсненого теоретико-емпіричного аналізу розкрито специфіку взаємозв’язку резильєнтності та структурних компонентів самоставлення студентів-психологів, які навчаються в кризових умовах війни. Обґрунтовано наукову та практичну значущість феномену резильєнтності як фундаментального особистісного ресурсу, що забезпечує збереження ментального здоров’я та ефективність професійного становлення майбутніх фахівців сфери «людина-людина» в умовах тривалого стресу. Емпіричне дослідження реалізовано на вибірці здобувачів вищої освіти другого курсу із застосуванням валідного психодіагностичного інструментарію: «Шкали резильєнтності» Коннора-Девідсона-10 (CD-RISC-10) та опитувальника самоставлення В.В. Століна. Отримані кількісні дані засвідчили виражену неоднорідність розподілу рівнів резильєнтності: констатовано переважання середніх показників за наявності суттєвого розриву між групами з високим та низьким адаптаційним потенціалом. Здійснений порівняльний аналіз із результатами О. Кокуна (2022 рік) виявив негативну динаміку – тенденцію до зниження загального рівня резильєнтності, що інтерпретується як наслідок глибокого психоемоційного виснаження через хроніфікацію воєнного стресу та перехід адаптаційних механізмів психіки від мобілізації до фази виснаження. Емпірично встановлено структурну асиметрію самоставлення респондентів: домінування когнітивно-оцінних компонентів (самоповаги) над безпосереднім емоційним прийняттям (аутосимпатією) і дефіцит очікуваного позитивного ставлення від соціального оточення. Проведений кореляційний аналіз підтвердив, що самоставлення є психологічним предиктором резильєнтності. Виявлено статистично значущі прямі зв’язки резильєнтності із самоповагою (r=0,51; p≤0,01), самокеруванням (r=0,42; p≤0,01), аутосимпатією та самовпевненістю. Натомість самозвинувачення (r=–0,47; p≤0,01) та внутрішня конфліктність визначені як деструктивні фактори, що суттєво знижують адаптаційні можливості. Зроблено висновок, що висока самоповага та розвинене самокерування виступають надійними предикторами резильєнтності. Практична цінність роботи полягає в обґрунтуванні необхідності імплементації психокорекційних програм, спрямованих на нівелювання самозвинувачення та інтеграцію емоційного компонента самоставлення в процесі фахової підготовки психологів. Based on a comprehensive theoretical and empirical analysis, this article reveals the specific features of the relationship between resilience and the structural components of self-attitude among psychology students studying under the crisis conditions of war. The scientific and practical significance of resilience is substantiated as a fundamental personal resource that ensures the preservation of mental health and the effectiveness of the professional development of future specialists in the “personto-person” sphere under conditions of prolonged stress. The empirical study was conducted on a sample of second-year students using valid psychodiagnostic instruments: the Connor-Davidson Resilience Scale-10 (CD-RISC-10) and V. V. Stolin’s Self-Attitude Questionnaire. The obtained quantitative data demonstrated a pronounced heterogeneity in the distribution of resilience levels; a prevalence of average indicators was noted, alongside a significant gap between groups with high and low adaptive potential. A comparative analysis with the results of O. Kokun (2022) revealed negative dynamics – specifically, a tendency toward a decrease in the general level of resilience. This is interpreted as a consequence of deep psycho-emotional exhaustion resulting from the chronification of war-related stress and the transition of the psyche’s adaptive mechanisms from mobilization to the exhaustion phase. Structural asymmetry in the respondents’ self-attitude was empirically established, characterized by the dominance of cognitive-evaluative components (self-respect) over direct emotional acceptance (autosympathy) and a deficit in the expected positive attitude from the social environment. The conducted correlation analysis confirmed that self-attitude is a leading determinant of resilience. Statistically significant direct relationships were identifiled between resilience and self-respect (r = 0.51; p ≤ 0.01), self-regulation (r = 0.42; p ≤ 0.01), autosympathy, and self-confidence. Conversely, self-blame (r = –0.47; p ≤ 0.01) and internal confiict were identified as destructive factors that significantly reduce adaptive capabilities. It is concluded that high self-respect and developed self-regulation serve as reliable predictors of resilience. The practical value of the study lies in substantiating the necessity for the implementation of psycho-correctional programs aimed at mitigating self-blame and integrating the emotional component of self-attitude during the professional training of psychologists.