Короткий опис(реферат):
На шляху розбудови правової держави в Україні триває робота щодо реформування всіх сфер життєдіяльності суспільства. Українська влада під тиском громадянського суспільства та міжнародних партнерів таки провела антикорупційну реформу. Було прийнято нове антикорупційне законодавство,
зокрема 2011 року криміналізовано незаконне збагачення. Однак ст. 368-2 Кримінального кодексу України, що діяла до 2019 року, так і не стала інструментом у кримінально-правовому антикорупційному бар’єрі. Визнання її неконституційною призвело до звільнення від відповідальності чиновників високого рангу, що спровокувало значний суспільний резонанс і зниження авторитету правоохоронної системи. З огляду на це, мета статті полягає в тому, щоб дослідити законотворчий процес і встановити причини прийняття завідомо недієвої норми про незаконне збагачення. Для досягнення її було використано методологію, інструментарій якої, з огляду на принципи діалектичної єдності теорії та практики, об'єктивності, доказовості, надав можливість дослідити законодавчу конструкцію ст. 368-2 Кримінального кодексу й оцінити її. Під час вивчення окресленої проблематики застосовано загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. Теоретичним підґрунтям публікації стали статті, монографії, дисертації українських та іноземних учених, а також правові акти національного й міжнародного права. У статті обґрунтовано положення, згідно з яким апарат Верховної Ради України, до структури якого належать інститут законодавства, науково-експертне
управління, юридичне управління, відділ зв’язків з органами правосуддя, відділ контролю та інші підрозділи, не спроможний забезпечити належний рівень результатів законодавчої роботи. Ці «інститути-запобіжники» не перешкодили запровадженню завідомо неконституційної ст. 368-2 Кримінального кодексу України. Зазначене дає підстави для висновку, що український Парламент не заохочує впровадження ефективних світових практик, спрямованих на запобігання та припинення корупції. Процес імплементації міжнародних
рекомендацій має безсистемний характер, не враховує цілісності інституційної розбудови, відбувається з ігноруванням наукової думки та висновків спеціалістів. Тому для вдосконалення антикорупційної політики необхідно провести оцінювання правових інструментів (передусім – кримінально-правових) і визначити їх адекватність з позицій ефективності протидії корупції, а також удосконалити запобіжники парламентського законотворення.